Сонце, книга та вічне дерево передрікають майбутній шлях для усього живого на землі. Вони вкладають в кожну нову долю: добро, чесність та справедливість. Проте одна відьма, народивши дитину не хоче аби віщуни передбачили долю для її маля. Вона ховає крихту від сонця й перед смертю, розповідає синові про свою останню волю: знищити сонце і книгу й знайти вічне дерево та почати правити світом!
З давніх давен наші діди і прадіди легенду про вічне дерево розповідали. Казали, ніби воно почало рости, коли сонце перший раз його побачило. Потягнулися гілки дерева до хмар небесних, а корінь могутнього велетня під найвищими скелями сховався.
І ось, дерево виросло. А тим часом на землі люди і звірі з'явилися! Почали по світу дракони та птахи літати. Тільки-но сонце когось з них побачить, відразу про нього книзі доль розповість.
У ту ж мить на вічному дереві листочок з новою долею народжувався. Білі листочки життя королям передбачали, червоні шляхи сміливих воїнів в собі хоронили, а жовті - пахарям належали.
Але ось біда, у той час жила одна дуже зла відьма. Все своє життя вона від сонця ховалась, а коли дитину народила, вирішила малюка теж сонцю не показувати. Не хотіла підла чаклунка, щоб книга доль для її дитини обрала майбутній шлях та його життям, як всіма іншими на свій розсуд керувала!
Як дізналося сонце про це – дуже розхвилювалося. Захотіло воно відьму покарати та так і не змогло, бо чаклунка лише вночі із своєї печери виходила. Чаклувала, осипала страшними прокляттями книгу доль й вмираючи, наказала синові, аби той ніколи до сонця не виходив. Хотіла вона, щоб її син знищив сонце та книгу, знайшов вічне дерево й почав світом правити.
Пообіцяв маленький чаклун матері, що виконає її останню волю. Попрощався він із злою відьмою, закрила вона очі й назавжди заснула. Після себе синові лише чорного птаха залишила.
Та тільки вечір на землю прийшов, як визирнув хлопчик з печери й голосно закричав:
- Прийде той час, коли я заволодію вічним деревом!
Почув це заєць, який якраз біля печери блукав, побіг до сонця і все йому розповів. Вислухало сонце крихітного звіря й до книги доль поспішило.
Почула це віщунка, заворушила сторінками й виповзла з них величезна тінь. Побігла вона до дерева, по гілках на верх видерлась і перетворилася на чорний лист, а на білих сторінках страшне пророцтво з’явилося:
"Прийде чаклун до вічного дерева, щоб їм заволодіти. Потемніє небо від чорного птаха, який заплаче сльозами кам'яними. Будуть ці камені падати, поки дерево не зламають. Та якщо знайдеться той, хто не злякається злого чаклуна й захистить вічне дерево, тоді для великої битви час прийде"…
Ворухнула віщунка білою сторінкою й більше жодного слова до пророцтва не додала, адже не могла книга долю чаклунові написати, бо ніколи його не бачила!
Довго думала книга разом з сонцем, що їм робити. Ніч пройшла, день прокинувся, йшов час, весни змінювалися на літо, за спекою приходила осінь, потім знову лютувала зима, і от нарешті віщунка наважилася про майбутнє світу заговорити:
- Всі, хто на цьому світі живе вже мають свої долі. Не можу я на свій розсуд їхні шляхи змінювати. Тому напишу нову, яка буде належати захиснику нашого дерева. Цю долю отримає той, хто не злякається чаклуна й зможе заради інших від свого життя відмовитися. Саме він і буде боротися з чаклуном. – Сказала книга.
Вийшло ясне сонечко на небо і подивилося на землю, бачить, на високій скелі біля озера блакитного, яструб присів. Втомився, ледь крилами махнув, голову опустив. Очі закрив, от-от засне. Пожаліло його сонечко, промінчиком своїм зігріло. Розправив яструб крила, подякував сонцю за його турботу й тепло, адже усю ніч не спав, до самісінького ранку полював заради діточок своїх, щоб вони з голоду не померли.
Піднявся яструб до хмар. Біля сонця закружляв, закрутився, немов сили нізвідки взялись. Туди-сюди літає, зупиниться на мить і знову до сонечка поспішає, а те й вирішило у яструба спитати, чи не знає він того, хто б захотів вічне дерево від чаклуна захистити. Розповіло воно йому і про книгу і про дивне пророцтво, яке від віщунки почуло.
- Я чув про це дерево. - Відповів яструб. - Невже прийшов цей час? Скільки ж років минуло?
- Багато, хлопчик вже певно виріс, не сьогодні, завтра піде дерево шукати. Отож потрібен нам той, хто чаклуна цього не злякається і наважиться з ним вступити в бій!
Не розгубився яструб й підказав сонцю, як можна захисника для вічного дерева знайти. Адже той, хто проти чаклуна піде, повинен бути не лише сміливим, але й сильним. Тому, яструб порадив сонцю зібрати в одному місці всіх людей, птахів і звірів, щоб вони зустрівшись у чесній боротьбі, знайшли переможця, який отримавши долю захисника-охоронця вічного дерева, урятував би усе живе на цьому світі!
І от, обравши для великої битви високу гору, на якій яструб вранці відпочивав, сонце продовжило на небі сяяти, сподіваючись, що може хоч сьогодні чаклуна побачить. Розуміло сонечко, що чаклун усе одно про битву дізнається й спробує їй завадити. Тому вони з яструбом мали бути вкрай обережні.
- Що ж, - сказав яструб, - я зберу усіх біля високої гори. - Крикнув він на прощання і змахнув крилами.
Полетів яструб над широкими морями, і глибокими ярами, аж раптом побачив величезного змія. Червоні очі блищали немов справжні рубіни, з пащі валило полум’я, а довжелезний хвіст ламав все на своєму шляху. Покликав його яструб, й запросив до високої гори. Як дізнався змій, чому його на битву звуть, відразу погодився. Зрадів яструб та полетів шукати тих, хто б теж погодився охоронцем дерева стати.
І от вже коли зірки на небі затанцювали, пролітав яструб над лісом і помітив у траві лева. Спустився яструб на землю до царя звірів підійти наважився. Не знав він, що його якраз побачив той самий чорний птах, злому чаклунові служив.
Вдень цей птах усюди літав. Все винюхував, підслуховував. Чекав, раптом, хто, щось про вічне дерево знає й йому розкаже, а коли ніч зоряним покривалом небо застеляла, тоді птах до свого хазяїна повертався й розповідав йому про, що за день дізнався й відправлялися вони разом дерево шукати.
Ось і зараз, чорний птах вже збирався до чаклуна летіти, коли запримітив яструба і вирішив дізнатися, що тому у цей пізній час від царя звірів потрібно. Прислухався він й чує як яструб до царя звірів звернувся:
- Пане лев, царю наш благородний! Цілий день я шукаю тих, хто хоче врятувати світ від злого чаклуна, - і яструб нагадав левові про дерево.
- Так, пам’ятаю, колись давно чув я цю історію, - відповів лев, - та думав, що це легенда, проста вигадка. Скажи мені, чи можу я чимось тобі допомогти?
Не став крилатий від царя звірів приховувати, для чого його до гори зве. Як почув це чорний птах, забурчав:
- Ох, дізнається мій хазяїн, нікого не пожаліє!
Дочекався помічник злого чаклуна, коли яструб з левом попрощається і як тільки цар звірів заснув, відразу до свого хазяїна полетів. Біля печери зупинився, всередину увійшов. Спіткнувся, ледь не впав. Дивиться, а перед ним якийсь мішок лежить. Захотів він поглянути, що в ньому та не насмілився. Знав, що за будь-який непослух його хазяїн вмить жорстоко покарає. Тому не ризикнув, відступив. Обійшов мішок і біля поличок із зіллями зупинився.
Холодно навколо, темно, бридко, лише кілька вогників на стінах висіли. Десь поряд вода крапала, немов замість годинника час рахувала. Не любив сюди птах приходити та що міг зробити, коли чаклун – це місце залишати не хотів.
Аж раптом птах почув за спиною кроки свого хазяїна, який підійшов до нього. Й хоча хазяїн був ще молодий та все ж виглядав так неначе старість вже давно постукала в його двері.
Бліда шкіра вкрилась дрібним павутинням із зморшок. Вона була настільки білою, що здавалося ніби її хтось присипав борошном. Дірки замість очей лякали своєю порожнечею.
Птах схилив голову перед хазяїном. Довжелезні, худі руки, що ховалися під плащем ледь ворухнулися і помічник нарешті насмілився підвести очі і подивитися на свого хазяїна. Він погладив пальцями свою довжелезну, брудну бороду. Здавалося, що він не сьогодні, завтра помре… Хоча птах знав, що чаклун не збирався взагалі хоч колись залишати цей світ.
Хазяїн обійшов навколо птаха й підхопивши мішок висипав з нього у котел змій та жаб. Гади обвиваючись навколо жаб, зашипіли, а чаклун, діставши з полички кілька пляшечок із зіллям, вилив їх у котел і помішуючи, запалив вогонь прямо в ньому. Здавалося, що він ніби зовсім забув, що поряд з ним був його вірний помічник. Займаючись своїми справами так наче йому було зовсім не цікаво, про що йому хотів розповісти птах.
Помічник трохи почекав та коли йому набридло споглядати за тим, як змії намагалися виповзти з котла, він все ж наважився звернутися до хазяїна та той махнув рукою, немов наказуючи йому замовкнути й лише коли доварив зілля і зробив кілька ковтків, повернувся до птаха…
- Розповідай! – Наказав він, - і птах розказав про те, що почув від яструба. – Отже час настав. – Зрадів чаклун. Та як я зможу битися з птахами, звірами та людьми вдень? Сонце мене побачить! – Розізлився чаклун, махнув рукою і в ту ж мить, з його долоні вилетіла блискавка і вдарилася в стіну, яка й без того ледь трималася, хитаючись від щонайменшого подиху слабкого вітру. Забігав чаклун по печері, бо дуже хотів на цю битву потрапити та розумів, що це було неможливо. – Що ж, я вірю, що прийде той час, коли все зміниться. Я знайду це кляте дерево і тоді цілий Всесвіт буде в моїх руках! А потім, я знищу сонце і тоді віщунка нарешті перестане писати долі. Я буду вирішувати, кому й як жити. Тому зараз як ніколи ми маємо біти вкрай обережними, - чаклун повернувся до птаха, - сонце сьогодні знову тебе бачило. Ввечері книзі про тебе розкаже. Що ж, доведеться тебе знову з попелу відродити та трохи змінити твій вигляд, - прошепотів він, і перш ніж чорний птах встиг хоч щось сказати, чаклун висмикнув перо з його крила і кинув в нього блискавку. Згорів помічник, лише попіл на землю посипався. Кинув хазяїн перо у вогонь і пробурмотів над ним заклинання.
Спочатку перо проковтнуло полум’я та потім червоний вогонь розколовся навпіл й нізвідки з’явилася величезна яма. З неї, немов стрімка річка повалив чорний дим. Він кружляв по печері, заглядаючи у кожен закуток. Піднявшись до самісінької стелі завмер там на декілька секунд, дим повернувся до вогню й загасив його, а потім почав перетворюватися на птаха.
Спочатку, ледь помітні крила визирнули з диму, потім прийшла черга його голови і от вже лапи та й саме тіло птаха з’явилося перед хазяїном, неначе нікуди й не щезало. Роздивившись себе як слід, і заспокоївшись, що після повернення він лише трохи змінився, птах відійшов від чаклуна й стрибнувши на брудний стіл, поспішив до котла із зіллям. Але зробити хоч ковток так і не встиг, бо чаклун його зупинив. Відштовнувши свого помічника від котла, він забігав по печері. Птахові це не сподобалося, адже помічник знав, що в котлі, де була сотня змій та жаб, чаклун знову зварив своє улюблене зілля, яке лікувало від усіх хвороб й хоча птах почував себе добре, все ж він думав, що йому не завадить випити трохи цього зілля, щоб збадьоритися, бо вважав не дуже гарною ідеєю, вмирати кожного дня для того, щоб потім народитися знову. Й хоча йому дуже хотілося скуштувати того, що чаклун пив ледь не щодня, все ж він лише тихенько зітхнув та повернувся на своє місце:
- Я можу битися замість вас.
- Так, - погодився чаклун, - в нас немає іншого виходу. Бо на кого б я не перетворився, сонце все одно мене впізнає!
- Невже воно таке могутнє? - Здивувався помічник. - Володарю, ви наймогутніший чаклун у світі. Ви можете перетворитися на голку, а потім вмить стати величезним драконом. Ви один знаєте найстрашніші закляття, які можуть раз і назавжди погубити будь-кого. То що ж сонце може вам заподіяти?
- Не кажи так. - Чаклун забігав по печері. - Ти не знаєш, яке воно сильне. Я розповім тобі на що воно здатне. Того дня, коли народився Всесвіт, з'явилася книга доль. До того, як вона потрапила сюди, вона передбачала шляхи для інших земель й багато тисячоліть блукала від однієї планети до іншої. Ось нарешті, вона потрапила сюди. Її вірний слуга – сонце опинився тут з нею, бо інакше віщунка, яка передбачає долі не могла б не тільки бачити майбутнє усього живого, що тут народжується, але й змінювати його. Вона… ж лише книга і повністю залежить від сонця, яке піднімаючись у небо кожного ранку може йти, куди захоче!
- А вічне дерево?
- Воно стало вічним завдяки книзі. Якщо б вона не вигадала для нього цей шлях, воно б як і всі інші дерева, рано чи пізно, просто б померло. Та завдяки книзі воно зберігає усі долі, за якими віщунка уважно стежить, а знаєш, чому? – Чаклун несподівано зупинився, - бо вона боїться, що колись хтось замість неї буде правити цим світом. Й недарма! – Вигукнув він. – Бо я не готовий, щоб мною хтось керував, ні, цього ніколи не буде. Я заволодію вічним деревом, й знищу книгу і сонце.
- Але без сонця загине все живе?
- Проте я, - Закричав злий чаклун, - житиму вічно! А тепер треба подумати, як ти будеш битися? Чи зможеш ти приборкати свою лють? – Запитав злий чаклун. Зараз він мав на увазі одну особливість чорного птаха. Коли той дуже злився, він розпрямляв крила і тоді замість пір’я на землю падав кам'яний дощ. - не можна, щоб тебе впізнали. Сонце ж певно всім розповіло про страшне пророцтво! – Чаклун підняв руку й відірвавши свій ніготь, кинув його в котел із зіллям. - Ми нападемо з тобою на дерево тоді, коли ніхто цього не чекатиме!
- Я зроблю все, як ви скажете! - Пообіцяв птах.
І тоді злий чаклун підставив долоню та заплакав і як тільки по його щоці покотилася шоста сльоза, він підійшов до котла й зазирнувши в нього прошепотів:
- Я хочу бачити тих, хто прийде битися. – І поки зілля в казані почало знову закипати, чаклун сказав птахові: - Тепер, слухай мене уважно. В мене в долоні лише шість сліз. Якщо я віддам тобі сьому сльозу, то втрачу всі свої сили. Тримай, сам знаєш: вони допоможуть тобі перемогти. Та це ще не все. – Чаклун побачив у котлі тіні кентавра, тигра, орла та мисливця, - коли хтось з дуже сильних бійців зустріне свою смерть, ти от що зробиш. У звіра висмикнеш трохи шерсті, у птаха вкрадеш пір’я, у людини забереш волосину. Принесеш мені це і я зварю тобі таке зілля, що ти легко здолаєш будь-кого. Та пам’ятай, що сила загиблих буде жити в тобі до тих пір, доки ти не помреш. Та я думаю, що після завтрашньої битви, сонце обов’язково про тебе книзі розповість. Віщунка звісно відразу захоче для тебе долю написати, але не стане. Сонце їй твої перемоги нахвалювати буде. Їм зараз охоронець потрібен. Ось вони і не ризикнуть для тебе шлях вигадувати.
- А, якщо вони запідозрять щось недобре? На відміну від інших, - розхвилювався птах, - у мене немає минулого.
- Так. – Погодився злий чаклун, - та все одно, я думаю, що ти впораєшся, - і чаклун розповів чорному птахові, що сказати треба, коли сонце його про минуле запитає. Запам'ятав його слова птах, про себе повторив і почув, як повелитель додав, - а зараз нам треба зайнятися тими, чиї сили тобі для перемоги потрібні. – Чаклун зазирнув у котел і побачив майбутнє поле битви, по якому бігали крихітні зайці, - ще й їх не вистачало, невже думають, що зможуть перемогти? - І от нарешті в котлі чаклун побачив тінь багатиря, який бився з кентавром. Величезні мечі ляскали так голосно, немов грім гримів та ніхто з них не збирався відступати. Кентавр безжально бив багатиря в груди своїми копитами, але багатир все одно не здавався. Він падав на землю й за мить знову піднімався, тримав в руці меч настільки міцно, що було зрозуміло: він його ні за що його не відпустить. Побачив це чаклун і наказав птахові в ту мить першу сльозу в тінь багатиря кинути, коли кентавр його ранить… І от ледь кентавр до багатиря гострим лезом доторкнувся, як із його рани на землю впала перша краплина крові. Проковтнула її земля і чаклун побажав, щоб з цієї рани кров сочилася до тих пір, доки багатир не засне назавжди. Потім безжальний чаклун зачарував орла, тигра і мисливця. Аж раптом після них на горі тінь яструба промайнула. Не сподобалося це чорному птахові, забажав він і його з цього світу зжити. Але чаклун відмовився проти інших учасників битви чаклувати, бо вирішив, що далі птах має сам викручуватися, - та дивися, будь дуже обережним! – Попередив чаклун свого помічника і помітив у котлі біля яструба ще одну тінь – то був кульгавий перевертень. – Сподіваюся, що з цим слабаком ти і без моєї сльози впораєшся, - і діставши з полиці чарівний порошок, чаклун продовжив готувати птаха до битви. Він і заклинання читав і обсипав крила птаха порошком. Та ледве ранок прийшов, й сонце визирнувши між блакитних хмар вперше за день позіхнуло, як чаклун своєму помічникові ще одну таємницю відкрив. - Запам'ятай - програєш битву, мені тебе вбити доведеться. Але цього разу ти вже не скоро оживеш.
- Чому? - Злякався чорний птах.
- Якщо ти програєш, який сенс мені тебе до життя повертати? - Чаклун загасив вогнище, що палало в котлі й обійшов навколо нього три рази.
- Ось тобі і пророцтво! А якщо я помру то як з небес на землю каміння падати буде?! - Пробурчав чорний птах.
- Ти, що не розумієш? - Розсердився чаклун. Його порожні очі потемніли і з них вилізли два крихітні павуки. - Після смерті до вічного дерева усі душі злітаються. Отже певно і тебе дерево до себе покличе. А мені треба, щоб ти шлях правильний до нього вказав і коли я нарешті вічним деревом заволодію, не хвилюйся, я зумію тебе до справжнього життя повернути, більше тобі не треба буде кожен вечір на попіл перетворюватися. - Пояснив чаклун і віддав чорному птахові двох павуків.
- Так. - Зраділа помічниця. - Ех, була б у мене сотня таких павуків, взагалі б ні з ким битися не довелося!
Частина 2.
Сонце ще тільки прокинулося, а на полі битви вже зібралися всі, хто хотів стати охоронцем вічного дерева. Там були великі і маленькі звірі, сильні та слабкі птахи, сміливі богатирі та боязкі люди. Сюди прилетіли орли і сови. Прийшли кентаври й прості коні… І хоча, кожен з них знав, що від його зграї битися вийде лише найсильніший, все ж вони хотіли підтримати тих, хто наважиться сьогодні вийти на поле бою!
Сонце подивилося на землю. Воно сподівалося, що цікавість та бажання заволодіти деревом змусить чаклуна теж прийти на бій. На жаль, сонце навіть не здогадалося, що чаклун замість себе відправив помічника. Йшов час, а воїнів, що хотіли поборотися за почесне звання ставало все більше.
Нарешті всі зібралися. Всміхнулося їм сонечко з небес й заговорило:
- Дякую, друзі, що відгукнулися на моє прохання. Можливо, сьогодні не всі змогли прийти та це нічого, адже ті, хто прийде пізніше будуть битися наступного дня. - Сказало сонце. - А зараз я хочу, щоб кожен учасник витяг жереб. Якщо жереб співпаде в обох бійців, тоді їм доведеться зустрітися на полі битви. Якщо ні, учасники чекатимуть на переможця після бою. Переможець має право обрати з тих, хто не знайшов собі супротивника того, з ким він хоче битися. - Сонце подивилося на кожного бійця. - Я хочу, щоб ви розуміли. Зараз найважливіша мить для цілого світу. Проте, жоден з вас не має права забути, що вбивати не можна. На вас чекає ваша доля після битви. Й тільки стражник отримає нову. Я заберу його з собою і більше ви не побачити його до тих пір, доки не помрете!
- Деяким з вас вже не довго лишилось! – Пробурмотів чорний птах, який тим часом пробирався крізь натовп. – Геть звідси! – Крикнув він на малого зайця, котрий стояв біля богатиря. – Ну, що богатир! Ти першим відправишся до вічного дерева.
Бійці почали тягнути жереб. Й справді, першим на поле, щоб стати до бою вийшов богатир та кентавр. За мить вони розпочали довгий та затятий бій. Спочатку кентавр відступив. Богатир намагався поранити супротивника, розмахуючи мечем, але кентавр кожного разу ухилявся. А потім, зібравши волю в кулак, кентавр сам ризикнув піти у наступ. Піднявши меча над богатирем, кентавр ледь не зніс йому голову, але в останню мить, його рука здригнулася. Кентавр згадав слова сонця й зробив крок назад.
- Він міг перемогти! - Закричав маленький заєць.
- Ну ж бо, чарівні сльози, - пробурмотів собі під ніс чорний птах. – Час діяти. Чи мені доведеться цілий день на це дивитися?
І ось зрештою все ж настав той час, коли кентавр ранив богатиря. Здавалося, що маленька подряпина, яка з’явилася на руці богатиря не могла завдати шкоди його життю. Але з кожною секундою крихітна пляма ставала все більшою. Богатир затремтів й меч вислизнув з його руки. Боєць впав на землю. Кентавр кинувся до нього, але було вже пізно. Скільки кентавр не кликав богатиря - все марно, богатир мовчав.
Сонце здивовано подивилося на рану. Не встигло воно вимовити хоча б слово, як слідом за богатирем, впав і кентавр. Його копита підігнулись немов він спіткнувся через якусь невидиму перешкоду й більше переможець так і не зміг піднятися…
Замовкли звірі, перестали щебетати птахи. Тихо стало на полі битви. Лише вітер підкрадаючись до дерев іноді колихав гілки. Богатирі кинулися до свого брата, а зграя кентаврів побігла до вожака й звісно, чорний птах теж наважився підійти до мертвих. Він непомітно відірвав з їхньої голови по волосинці.
А тим часом сонце знову і знову дивилося на учасників битви, намагаючись зрозуміти, що сталося, адже богатир та кентавр мали пройти довгі життєві шляхи. На вічному дереві і досі були їхні долі сповнені перемогами та добрими вчинками. Отож, як же так вийшло, що два бійці загинули у всіх на очах?
Учасники битви теж шукали відповідь, чому бійці обидва лежать на землі й поки вони перешіптувалися між собою, яструб піднявся в небо й тихенько спитав у сонця:
- Ти ж казав, що ніхто не помре у цій битві.
- Не думаю, що кентавр та богатир загинули на полі випадково. – Відповіло сонце. – Я впевнений, що саме підлий чаклун приклав до цього руку. Тільки-но не стало двох найсильніших бійців. Я боюся того, що буде далі.
- Я теж. – Погодився яструб. Проте, на відміну від сонця, птах був налаштований рішуче. - Зараз нам треба заспокоїти натовп і продовжити битву.
- Але ж загинуло двоє учасників, - сонце все ще сумнівалося.
- Якщо ми не знайдемо стражника, загине цілий світ! – Відповів яструб. – Наказуй розпочинати новий бій.
- Так, ти правий. – Зітхнуло сонце. – Слухайте мене! – Сонце звернулося до всіх учасників. - Мені дуже шкода, що так сталося. Але, ми не можемо зупинити бої, бо якщо ми не знайдемо стражника, зовсім скоро на цьому світі вже ніхто не залишиться в живих всупереч волі чаклуна. Тож вирішуйте самі. Хто хоче, може зараз піти звідси, але ті, кому важливе майбутнє всесвіту, виходьте битися!
Почувши промову сонця, великі та маленькі, четверо лапі та крилаті бійці почали обговорювати, що їм робити далі. Звісно, ніхто з них не хотів залишати поле битви, але й жоден не бажав померти, щоб відправитись до вічного дерева, як померла душа, а не як відважний охоронець доль.
Поки вони сперечалися, з натовпу кульгаючи, вийшов перевертень. Чорний птах його першим помітив. Помічник чаклуна ледь стримався аби не підняти кульгавого перевертня на сміх. Адже він розумів, що для боротьби з людиною зі звірячим серцем, не потрібно чарівних сліз.
Хоча перевертень все ж був особливим поміж інших бійців. Він дійсно народився наполовину звіром. Колись його сім’ю прокляли й тому, все своє життя перевертень намагався зробити щось добре, щоб нарешті страшне прокляття щезло. Він сподівався, що рано чи пізно прийде той час, коли він стане людиною. Проте минали роки, а він залишався тим, ким був.
І от, коли бідолашний почув про цю битву, вирішив прийти на неї, щоб отримати для себе ще один, а можливо і останній шанс змінитися!
- Друзі, я сюди не розмовляти прийшов, а битися. – Заговорив перевертень. – Я знаю, що вже старий і не такий сильний, як інші. Та ця битва кожному з нас дає шанс і я не збираюсь його втрачати. Мені дістався ти. – Перевертень подивився на тигра. Ти вийдеш на бій, адже завдяки жеребу ми обрали один одного, чи будеш ховатися за спини зайців та лисиць?
Тигр мовчав кілька хвилин, доки чорний птах не крикнув:
- А може тигр боягуз? Тоді я можу вийти замість нього! – Чорний птах насміхався з тигра, дражнив його, щоб той все ж вийшов на бій. Він розумів, що якщо битва припиниться, тоді володар дуже розізлиться й гнів чаклуна виллється на нього! А цього птах хотів менш за все світі.
- Невже тигр боягуз? – Звірі знову заговорили між собою.
Тигр не витримав і зробив крок вперед. Заричавши, він встромив кігті в землю. Сонце дозволило розпочати новий бій і тигр накинувся на перевертня. Один з найшвидших та небезпечніших звірів міг розірвати перевертня на шматки. Але коли перевертень ледве до нього торкнувся - тигр впав й більше не зміг піднятися. Перевертень присів поряд з тигром, шукаючи рану, якої він не наносив та яка змогла відібрати життя в його супротивника. Він спочатку і не помітив, що за його спиною стояв яструб.
- Спочатку богатир, кентавр, а тепер тигр, - сказав крилатий.
- Ти теж думаєш, що щось тут не так? – Спитав перевертень і яструб з ним погодився. – Треба знайти того, хто вбиває найкращих бійців. - Я спробую - це зробити!
- Тобі треба відпочити й вибрати собі супротивника!
Перевертень кивнув, та кульгаючи щез у натовпі. А чорний птах підійшов до тигра і непомітно вирвав в нього трохи шерсті. А коли на полі бою загинули орел та мисливець, чорний птах знов зробив те, що йому наказав чаклун. Він діяв настільки непомітно, що навіть сонце нічого не побачило. Воно увесь день шукало чаклуна, а звичайний чорний птах, який розгулював на полі бою поряд з крихітними звірами його зовсім не цікавив.
Тим часом сонцю довелося констатувати ще дві втрати, після яких воно все-таки вирішило зупинити бій до наступного ранку. Побажавши всім як слід відпочити та набратися сил, сонце сховалося за хмарами.
Величезний змій махнув своїм хвостом й задів чорного птаха, який якраз збирався летіти до чаклуна. Розізлившись, чорний птах кинув на змія маленького павучка. Він не знав, що за ним дуже уважно стежив перевертень, який сховався в кущах і на відміну від сонця, слідкував за всіма, хто сьогодні прийшов на поле. Помітивши, що зробив чорний птах, перевертень задумався, а чарівний павучок заліз під шкіру змія.
Чорний птах був задоволений собою:
- Завтра ти осліпнеш і помреш. В мене залишився ще один павучок. Треба віддати його найсильнішому.
- Що ж ти зробив? – Прошепотів перевертень й вирішив тепер не спускати очей з чорного птаха, який озирнувшись по сторонах, полетів до чаклуна, не підозрюючи, що перевертень пішов за ним.
Прилетів помічник до схованки чаклуна, спустився на землю й увійшов до печери. Поклонився своєму володарю в ноги й розповів про те, що сьогодні виконав всі завдання чаклуна, адже на полі битви загинули всі, кого вони зачарували.
Зрадів чаклун, ледь танцювати не почав. Але стримався, повернувся до чорного птаха, про павуків згадав та помічник його заспокоїв, зізнався, що одного з них, підкинув змію, а іншого поки в себе залишив, адже ні сила перевертня, ні яструба його не лякали. Хоча останній наче подружився з сонцем.
Почув ці слова перевертень, який якраз біля печери сховався й звідти все добре чув і бачив.
- Чому ж не прийшли всі найсильніші? - Закричав чаклун. - Пантера, лев? Ти ж казав, що лев обіцяв прийти.
- Обіцяв, але сьогодні його не було. Я його дуже боюсь. – Стурбовано сказав птах. – Він цар звірів, найсильніший серед них. Він з легкістю усіх переможе і стане стражником.
Почувши ці слова перевертень ледь себе не викрив. Та він розумів, що коли могутній чаклун його побачить - з легкістю здолає! Тому затаївши подих, продовжив слухати.
- А пантера, - згадав птах про ще одного сильного звіра, – напевно зрозуміла, що програє, тому й не прийшла.
- Вона дуже хитра. Якщо щось піде не так. Я спробую з нею домовитись. – Вирішив чаклун.
- Ви думаєте, що я вас підведу? Я роблю все, щоб вам догодити. Поки все, як ви хотіли, володарю!
- Добре добре. - Відмахнувся чаклун. - Якщо лев прийде на завтрашній бій, вбий його. Окрім того, раз яструб та сонце заодно, - чаклун замислився, - може, цей крилатий і не такий сильний, як інші, проте, здається мені, він дуже розумний. Треба подумати, як його здолати! А ти поки готуйся до завтрашнього бою. Зараз я зварю тобі зілля. Ти приніс мені те, що я просив?
- Так. – Відповів птах, віддаючи волосся, пір’я та шерсть. З інших мертвих бійців теж приносити, - помічник вказав на свій награбований “скарб”.
- Звісно, якщо хочеш перемогти. Їхня сила їм вже навряд чи знадобиться. – Розсміявся чаклун і почав готувати зілля. - Він змішав у котлі те, що приніс чорний птах і додав трохи попелу, а потім прошепотів заклинання й перемішав те, що було у котлі.
Зілля закипіло і тоді чаклун, відламавши свій ніготь, теж кинув його в котел. Птах кружляв навколо гарячого котла. Він хотів негайно випити зілля, але чаклун не дав йому цього зробити. Наказавши помічнику встати вдосвіта й зібрати першу росу з трави, змішати її з зіллям і лише потім випити, чаклун запропонував чорному птаху трохи перепочити, а сам, перелив зілля в горщик.
Дуже скоро чаклун та птах заснули. Перевертень вибрався з свого укриття і увійшов до печери. Знайшовши у чаклуна ще один горщик, перевертень налив туди простої води, а той у якому було чарівне зілля, забрав з собою.
Виходячи з печери перевертень замів хвостом свої сліди й впевневшись, що не залишив жодної згадки про себе, пішов на пошуки лева. Перевертень розумів, що йому будь що треба знайти царя звірів, а потім попередити яструба. Бо завтра чорний птах за наказом чаклуна почне на нього полювати й хто знає, чим це закінчиться?
Частина 3.
Немає коментарів:
Дописати коментар